У Котелевській громаді відкрили Алею Надії

40 Захисників Котелевської громади вважаються безвісти зниклими, один – у переліку полонених.

Їхні історії — це мовчання, що щемить, і надія, яка не дозволяє опускати руки. Кожен портрет тут — це життя, доля, родина, яка щодня чекає на звістку… чекає на диво.

На відкриття зібралася громада, щоб об’єднатися в цьому очікуванні — у тиші, що інколи звучить голосніше за будь-які промови. Було важко стримати емоції… Найболючіше — дивитися в очі рідним, у яких одночасно живе невимовний біль і молитва серця, але також неймовірна сила.

«Поки є віра — є шлях додому. Є надія. Ми всі чекаємо…» — ці слова у своїх виступах підкреслили:  секретар Котелевської селищної ради Наталія Сідненко, представник Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в Полтавській області Владислав Носенко,  начальниця Управління в справах реінтеграції, соціального захисту ветеранів та ВПО Полтавської ОВА Ольга Саєнко, начальник відділу з питань національного спротиву Полтавської РВА Вадим Віннік.

Особливо зворушливими стали слова найрідніших: Юлії Романенко, дружини безвісти зниклого Захисника Анатолія Романенка, Світлани Дружицької, мами лейтенанта медичної служби, захисника Маріуполя Ростислава Дружицького, який майже три роки перебував у російському полоні.

Її історія — живий доказ того, що надія здатна тримати, підтримувати і творити дива.

Під час відкриття згадали і тих земляків, чия віра виявилася сильнішою за темряву, — тих, хто повернувся з жахливого полону: Олега Чухонцева, Ростислава Дружицького та Володимира Яська. Шлях одного з них починався з позначки “безвісти зниклий”, але сила родинної любові та віри повернула його додому.

Ми всі з нетерпінням чекаємо того дня, коли кожен воїн, який нині вважається безвісти зниклим чи перебуває в полоні, повернеться додому та власноруч зніме свій портрет з Алеї Надії.