На чужині він робив усе можливе, щоб зберегти пам’ять про свого шкільного приятеля Симона Петлюру (слово про Івана Рудичіва)

Тривалий час радянська тоталітарна система свідомо замовчувала або зфальшовувала відомості про осіб, які брали участь у національно-визвольному русі. Такого ж майбутнього, як правило, зазнавали і представники української еміграції. Внаслідок такої політики тисячі імен краян і досі залишаються малознаними або дискредитованими серед широкого загалу на Батьківщині. Тож потрібно докладати значних зусиль історикам, краєзнавцям, представникам ЗМІ, щоб врешті-решт очистити імена цих достойників від багатолітнього ідеологічного намулу.

До 100-річчя дня пам’яті Голови Директорії УНР, Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри наша розповідь про уродженця Полтавщини, активного діяча Революційної Української Партії (далі РУП), журналіста, кооператора, фундатора української бібліотеки імені С. Петлюри у Парижі Івана Рудичіва (1881 – 1958).

   Іван Опанасович Рудичів народився 28 травня 1881 року в старовинному козацькому містечку Кишеньки Кобеляцького  повіту Полтавської губернії у родині Панаса Миколайовича та Євламії Григорівни Рудичівих. Це була відома навкруги священицька родина, представники якої залишили помітний слід у духовній історії цього наддніпрянського краю. З-поміж паростків могутньої родової крони Рудичевих свого часу вийшли шановані на Полтавщині пастирі духовності та просвітництва – два протоієреї Яків та Арсеній.

       Коли настав час визначатися, опісля батьківського благословення, хлопця 1890 року було віддано до Полтави у духовне училище. За час свого навчання Іван пізнавав життя таким, як було: спілкувався переважно з такими ж сільськими хлопцями, яких везли сюди до науки з усієї губернії, співав у церковному хорі, бігав у гості до семінаристів, а часом проникав і до Архієрейського саду смакувати смачними яблуками.

 У 1896 році Рудичіва перевели до Полтавської духовної семінарії, де він незабаром познайомився зі старшими учнями, а на зламі ХІХ-ХХ ст. став активним членом нелегальної семінарської українофільської громади, до засновників якої належали: Симон Петлюра, Микола Гмиря, Михайло Терлецький, Борис Іваницький, Павло Ластовець та ін. Оскільки діяльність цієї громади постійно непокоїла промосковську адміністрацію навчального закладу, у семінарії активно запроваджувалася система сексотства та шпигунства. Тож коли весною 1902 р. у навчальному закладі відбувся організований виступ, який мав яскраве політичне забарвлення, найактивніших бунтівників швидко вирахували і жорстоко покарали: з семінарії було виключено два десятка осіб, у тому числі С. Петлюра, І. Рудичів, М. Гмиря, К. Шаревський та ін. Рудичіва було виключено з п’ятого класу семінарії, і так як він залишався у Полтаві, був відправлений до буцегарні як активний член РУП за зберігання та поширення нелегальної націоналістичної літератури.  

    Після звільнення з-під арешту, влітку 1904 р., уникаючи більш тривалого ув'язнення, Іван виїжджає до Катеринослава, де певний час заробляє на прожиток у канцелярії адвоката. Неспокійний характер колишнього семінариста завдає і тут чималого клопоту жандармам. Рудичів швидко сходиться з місцевими українцями Бідновим, Ємцем, Хрінниковим, Винниченком, бере активну участь в організації таємної друкарні (на засоби Хрінникова з Відня «у махових колесах було спроваджено українські шрифти»). Його публікації під крептонімом «ІвеР» з'являються на шпальтах катеринославських періодичних видань...

  У Катеринославі він спільно з Бідновим, Д’яконовим, Масловим започатковує видання часо­пису «Добра порада». Проте опісля виходу трьох чисел склад редакції було заарештовано. Іван Опанасович повертається до Полтави, де упродовж кількох місяців співробітничає з редакцією місцевого україномовного тижневика «Рідний Край», біля керма якого тоді гуртувалися кращі свідомі українські і творчі сили. Він сходиться з редактором, адвокатом М. Дмитрієвим, письменниками Панасом Мирним, Гр. Коваленком. Але й таке співробітництво триває недовго. Задля здобуття вищої освіти у вересні 1906 року він залишає Полтаву і складає іспити на правничий факультет Казанського імператорського університету…

       Про подальший життєвий шлях І. О. Рудичева знаходимо скупі відомості у різних виданнях української діаспори. Відомо, що від 1916 року Рудичів був мобілізований до війська і обіймав посаду старшого полкового писаря 271 пішого запасного полку, користуючись нагодою провадив агітаційну роботу серед військовиків. За його словами, цього критичного часу на різних сходинах і агітаційних «солдатських» мітингах він успішно використовував набуті на університетській лаві знання (історичні, правові), зокрема, про поневолення Росією України від ХVІІ ст.

   З квітня 1918 року Іван Рудичів, перебуваючи у Києві, переходить у розпорядження Вищого Корпусного військового суду УНР, як кандидат на судові посади. Та наступні блискавичні зміни як військові, так і політичні, приводять полтавця до Вінниці – Кам'янця-Подільського – Варшави.

     Після поразки української революції 1917-1921 років, гнаний долею він потрапляє до Берліна (працює коректором у видавництві), згодом прибивається до Праги (1922–1923 рр.), Відня і нарешті – до Парижа. Саме з цим містом (Парижем) і буде тепер пов’язана його подальша доля і саме тут йому доведеться, після трагедії, що сталася 25 травня 1926 року розбудовувати унікальний культурно-просвітницький осередок діаспори – Українську бібліотеку імені С. Петлюри.

   Для реалізації задумів щодо увічнення пам'яті Голови Директорії УНР, Головного отамана військ УНР Симона Петлюри 1926 року під проводом Голови Уряду УНР в екзилі В'ячеслава Прокоповича було створено ініціативну Раду, до якої увійшли відомі військовики та науковці: Олександр Удовиченко, Іван Рудичів, Олександр Шульгин, Іларіон Косенко. А згодом, у березні 1927 р., одноосібне піклування українською бібліотекою імені С. В. Петлюри перейняв уже на себе сам Рудичів. Завдяки цій, винятково старанній та скромній людині, відданій справі збереження пам'яті Симона Петлюри, фонди створеної бібліотеки швид­ко зростали і 25 травня 1929 року її вже було відкрито для відвідувачів. Коли Рудичів включився в роботу Товариства бібліотеки, він мав 45 років, великий досвід культурно-просвітницької роботи в Україні та велике бажання працювати задля рідної України.  

   Та не все відбувалося так просто, у середині 1930-х років він якось зізнається своїм кореспондентам: «У нас, тобто у бібліотеці сидимо в холоді, нема навіть на вугілля, щоб опалити все помешкання, я топлю лише в кухні, де й канцелярію установив...». А робити з кожним роком все додавалося: необхідно було шукати кошти, опрацьовувати листи кореспондентів, залучати до подвижництва все нових і нових людей. А ще – враховувати політичну неоднорідність представників діаспори, чи не найголовніший чинник розбрату українців. 

   І все ж, Іван Опанасович не втрачає оптимізму, він був твердо переконаний у необхідності подальшого збору національних і культурних пам’яток. У період становлення бібліотеки він занотовував: «Роботу [все дно] будемо провадити й далі. І духом не падаємо, якби тяжко далі не було... Мені у всьому цьому неприємно те, що спільного фронту немає... Як не дивно для мене старого, а й досі ... ми всі тут не можемо вибратися на спільну національну дорогу...» І ще, досить промовистими є такі слова колишнього полтавця, занотовані ним у грудні 1938 року: «Ні, сьогодня вірую просто й одверто, і умираючи, з легким серцем промовлю: сорок літ працюю на ниві національній. Зазнав тюрми, нагаїв і заушеній московських. Сьогодні бачу – то все не було задурно. Слава й дяка Господеві...».

    З молодечим завзяттям Рудичів по усьому світові займається пошуками національних раритетів, допомагає порадами іншим розбудовувати нові культурно-просвітницькі центри діаспори. Та з кожним роком йому доводиться все важче. Постійні нервові потрясіння, неповноцінне харчування – все це позначається тепер на здоров’ї: нерідко турбують головні болі, слабшає зір.

    У довоєнний час бібліотека-музей у Парижі була вже відомим українським центром у Європі. «Тут і Музей, і старі архіви, і документи з історії визвольної боротьби, і матеріали з життя еміграції, і альбоми, і ноти, і пам’ятки».  Станом на січень 1941 р. кількість же книг та періодичних видань у бібліотеці становила 14458 од. та близько 3000 од. у філіях; активізувалася і науково-видавнича її діяльність.

        Восени 1941 року Іван Опанасович зміг таки відвідати рідну Полтавщину, куди постійно прагнув перебуваючи на чужині. Підставою для цих суджень є поява невеликої за обсягом публікації-спогаду «На шляху до Житомира», що з'явилася у часописі «Дніпрова Хвиля» (м. Кременчук) від 20 листопада 1941 р. Майже чверть століття Рудичіву хотілося донести до  совітської Полтави хоча б крихту тої правди про Симона Петлюру і виснажливі зимові випробування українського війська взимку 1919 р. Немає сумніву, що в ту зиму, він перебував поряд із Головним отаманом військ УНР, чув його пророчі слова: «А Україна таки буде!».

     Непростими видалися для Івана Лпанасовича післявоєнні роки: незважаючи на літа, гірше здоров'я і притуплений зір, Рудичів приступає до відновлення бібліотечного каталогу, займається пошу­ками вивезених книжкових та архівних скарбів у період німецької окупації. Проводячи за цією подвижницькою працею дні,  він упорядковує свій приватний архів, пише автобіографічні спогади (змальо­вує дні, проведені у Полтаві, Казані, окупованому Парижі), направляє їх до архіву-бібліотеки Бавнд-Бруку (США). До ре­чі, прижиттєво його спогади було частково оприлюднено у духов­них еміграційних виданнях «Українському Православному Слові» та «Українському Православному Календарі на 1957 рік» при сприянні іншого відомого полтавця, митрополита УАПЦ Мстислава (Степана Скрипника).

     Працював Рудичів сумлінно на користь бібліотеки поки вистачало сил. Але останні дні його життя видалися маловтішними і безрадісними. Виснажений ще свого часу боротьбою з більшовиками, на старості літ він опинився на узбіччі подій і у великій скруті – знайшов притулок в Українсько-грузинському домі для старших людей в Абондані коло Парижа. «У притулку не радісно, з харчами тяжко, надворі холодно – повідомляв він через океан митрополита УАПЦ Мстислава у листі від 21 грудня 1956 р. і додає – А світові події тяжкі, хоч і є надії не великий зворот. Чи то ж дотягнемо?»

     На відміну від Патріарха Київського і всієї України Мстислава, Рудичів не «дотягнув». Так і спочив у притулку року 1958, жовтня 28 дня, там же був і похований. Маленька група приятелів з Парижа на чолі з о. Вишневським, хором Миколайчука проводили тіло небіжчика до місця вічного спочинку.

         Нині Паризька бібліотека ім. С. В. Петлюри та музей визволь­них змагань 1917-1921 рр. – відомий науково-просвітний осередок української еміграції Західної Європи. Тут постійно відбуваються виставки, зібрання, конференції на посвяту визвольних змагань українського народу та вшанування лицарів, що полягли у нерівній боротьбі за здобуття незалежності України. Працівники цього культурного осередку вже близько 100 років плекають пам'ять про наших земляків С. В. Петлюру та його вірного побратима ще зі шкільних років, одного з фундаторів цієї установи І. О. Рудичіва.

Тарас Пустовіт, заступник директора Державного архіву Полтавської області, заслужений працівник культури України, голова Полтавського міського товариства «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка.  

#ПОШУК2026 #Полтава #СимонПетлюра #ПолтаваІсторична #Краєзнавство #КнижковийЯрмарок